Ворона. Продовження

Андрій Роговський · Оповідання

Багато завсідників Австрійського пляжу встигли полюбити мудру Ворону з людським поглядом, яка там господарювала. Вона якимось особливим чином умiла подружитися з людьми, зберігаючи при цьому свободу й незалежність. Вона не боялася людського товариства й завжди була десь поряд, коли люди діставали свої припаси перекусити. При цьому птаха так активно крутилася поблизу, що руки людей із якимись ласощами тягнулися до неї самі собою. Було дуже забавно спостерігати, як Ворона супроводжувала тих, хто постійно її підгодовував, ставши частиною компанії.

Найбільше до Ворони звикла одна любителька тварин, Тетяна. Пляж був її улюбленим місцем відпочинку. Вона приходила туди майже щодня, у будь-який сезон і за будь-якої погоди, зручно влаштовувалася на березі й невідривно дивилася на безкраю морську гладь, що змінювала відтінки на сонці. Глухий гуркіт хвиль заспокоював і зачаровував. Вона купалася за будь-якої погоди, крім тих рідких випадків, коли море замерзало. Звісно, найкращими були прогулянки літом, уздовж берегової крайки, коли можна занурювати ступні в тепле море й підставляти обличчя поривам морського бризу — це стало для неї як медитація. А з недавніх пір до низки приємних вражень додалася ще й Ворона. Вони так подружилися, що птаха запам’ятала місце, куди приходила Тетяна, і чекала на неї заздалегідь. Таня обмінювалася з нею змовницьким поглядом, дістаючи з сумки чергові ласощі.

Ворона не давала їй скучати. Іноді на пляж приходили й інші тварини, і Таня зі здивуванням спостерігала, як Ворона, зовсім нічого не боячись, гралася в доганялки з великими собаками й навіть котами. Коти бігали за птахою, сподіваючись з’їсти її на вечерю, а Ворона дражнилася, підпускаючи ближче, але вміло уникаючи пазуристих лап.

Усе йшло спокійно аж до Великого Шторму. Такі шторми бувають в Одесі, коли вітер і хвилі такі сильні, що виривають дошки з набережної й скручують у вузол залізні драбини, якими спускаються в море. У такі шторми люди сидять по домах, ховаючись від непогоди. Зачинилася вдома й Тетяна. Вона пам’ятала й переживала за свою пернату подружку, але страх вийти з дому в буран був сильнішим за побоювання за птаху: пориви вітру часто ламали важкі гілки, а іноді валили дерева цілком.

Коли шторм утих, Тетяна одразу ж подалася на пляж, поспішаючи побачити Ворону. Утім, особливо на це не сподівалася, підозрюючи, що під час шторму птаха перебралася до міста й харчувалася на міських смітниках. Адже пляж був безлюдний, тож звідти пропитання чекати не доводилося.

Яким же було її здивування, коли на пляжі, на їхньому звичному місці зустрічей, вона побачила Ворону. Птаха виглядала неважно, перо якось збилося, але погляд був так само живий і здавався сердитим. Ворона підлетіла до жінки й почала кружити навколо. Таня поспіхом розпаковувала пакет, поспішаючи нагодувати Ворону.

Який жах! Вона так поспішала, що забула взяти приготовану їжу для своєї улюблениці!

Мало не плачучи, вона розвела руками й обіцяла, що повернеться додому за їжею і скоро прийде назад. Розвернувшись і важко зітхнувши, вона стала відмірювати шлях додому враз обважнілими ногами. Вантаж совісті й відповідальності виявився дуже важким.

І раптом їй почулося, що хтось покликав її на ім’я. Вона озирнулася навколо, але пляж був безлюдний. Ворона тим часом уже опустилася на землю, і глухі, але цілком виразні склади чулися знизу.

— Та-ня, Та-ня…

Тетяна не повірила вухам. Її ім’я вимовляла вона — її крилата подруга. Ворона вголос зверталася до неї на ім’я, не відпускаючи її. Жінка страшно розхвилювалася й почала чіплятися до тих рідких любителів зимової прогулянки вздовж моря, які відважилися подивитися на руйнування Великого Шторму.

Воронушка, бідолашна, людським голосом просить — від таких слів серця багатьох людей несподівано зігрівалися якоюсь незвичною внутрішньою теплотою, і вони ділилися своєю скупою провізією.

Зібравши те небагато, що вдалося випросити в прохожих, Тетяна нагодувала Ворону.

Звісно, всім відомо, що ці птахи дуже розумні й можуть імітувати звуки не гірше за папуг. Але дивувало зовсім інше — наскільки емоційно чутливою виявилася голодна птаха. Адже вона змогла зрозуміти, що найкращий спосіб звернути на себе увагу людини й отримати від неї їжу — це звернутися до неї на ім’я.

Більше Ворона ніколи не говорила, і я вважав би це вигадкою, якби не ті прохожі, які прийшли разом із Тетяною подивитися на Ворону й почули її радісне:

— Та-ня!

Через якийсь час я зустрів старого знайомого рибалку та його вірного приятеля вже не на пірсі, а на в’їзді на пляж. В’язки свіжих бичків апетитно висіли по колу на стійці, а поряд із рибалкою був його незмінний супутник. Пес по-діловому крутився поблизу, відганяючи мартинів. Час від часу він гонив ще одного супутника Рибалки, що з’явився з недавніх пір, — здоровенного нахабного кота, якого вабила свіжа рибка й людське товариство. Пес, схоже, ревнував свого Господаря, бо ніяк не міг спокійно всидіти, побачивши конкурента за увагу людини.

Я підійшов до Рибалки дізнатися, як у нього справи. Якщо раніше це був справжній Господар, то тепер — худий Старий, понурий і втомлений. Підтомленим став і його пес, який, схоже, вирішивши відпочити, спокійно сидів у ногах Господаря.

— Оце був клює! — весело почав я. — Дивлюся, не лише на продаж вистачить, а й удома посмажити залишиться?!

Але Старий і далі виглядав засмученим.

Це половина тексту. Друга половина — про те, чому вудка сама собою не годує, і про інтерактивну книгу «Як перестати жити на мінімальну зарплату» — відкривається у платній частині: 9,99 EUR, або 4,99 EUR, якщо залишите відеовідгук.

Усі книги